Business Class Magazine

Сергій Курикін.
ЕКО-совість є?

Сьогодні бізнес працює під постійний акомпанемент розмов про екологічно збалансований, сталий розвиток, необхідність гармонізації господарських та природоохоронних інтересів, глобальні екологічні загрози тощо. Проте визначальним критерієм оцінки ділової активності, як і 50 років тому, є обсяг продажу товарів і послуг, а їхня «екологічна вартість» залишається переважно умоглядною категорією.

Екологічну відповідальність підприємців часто зводять до принципу «забруднювач платить». Але це не знімає гостроти проблеми. Адже грошова оцінка шкоди, завданої довкіллю в процесі виробничої діяльності, є досить умовною. Ніякі гроші не спроможні у строки, прийнятні в масштабах людського життя, відновити зруйновані екосистеми, ландшафти чи баланс кліматичних процесів. Хай British Petroleum заплатить мільярди доларів за вилив нафти у Мексиканській затоці, хай узагалі збанкрутує на виплатах за екологічну шкоду – кому від того стане легше? Скільки поколінь мешканців Луїзіани, Алабами та інших прилеглих штатів страждатимуть від наслідків цього рукотворного лиха і скільки людей зможе надалі провадити звичний спосіб життя на узбережжі?..

Кілька слів про «звичний спосіб життя». У розвинених країнах це означає насамперед звично високий рівень споживання. Розвиненою вважається та економіка, що здатна формувати зростаючий платоспроможний попит на товари і послуги. З урахуванням цієї обставини стає зрозуміло, чому, попри всі інвестиції та організаційно-технічні зусилля, що докладаються у сфері енергозбереження, реальне енергоспоживання у США і країнах Європи зростає. І якщо більшість американців віддає перевагу літакам, а не потягам, воліє пересуватися автомобілем, а не громадським транспортом, користуватися одноразовою пластиковою тарою, то рано чи пізно доводиться встромляти новий бур у дно Мексиканської затоки…
До речі, з іншого боку Американського континенту, у Тихому океані є безлюдний острів завбільшки з Україну. Йому не страшний спричинений кліматичними катаклізмами підйом рівня Світового океану, однак жодна держава не побажає підняти над ним свій прапор. Річ у тім, що це сміттєвий острів… Він уже десятки років циркулює в океані, потроху збільшуючись у розмірах, бо являє собою гігантський масив сміттєвої пульпи з решток пластику і всякого іншого непотребу. Щось подібне, хоч і значно менших (поки що) розмірів, нещодавно випадково знайшли і в Атлантиці, у районі Саргасового моря. Спантеличені дослідники наловили зразки тари, серед яких переважають пляшки британського та китайського походження. Загалом вимальовується цікава перспектива для інвесторів – виробництво морських сміттєзбиральних комбайнів…
Та повернімося до Мексиканської затоки. Якщо вже конче необхідно видобувати нафту, колупаючись у морському дні на глибині півтора кілометра, слід бути певним у спроможності видобувача оперативно ліквідовувати наслідки ймовірних «нештатних ситуацій». Однак після згаданої аварії світ із подивом і жахом дізнався, що фахівці однієї з найбільших у світі нафтових компаній діють фактично методом спроб і помилок, а доки триває їхній «творчий пошук», усе живе в акваторії затоки поступово припиняє своє існування.

У зв’язку із цією колізією виникають дуже неприємні асоціації, пов’язані з Чорноморським шельфом, де численні іноземні та українські інвестори прагнуть видобувати вуглеводні. Єдиною причиною того, що з кримських пляжів досі не видно бурових платформ, є конфлікти між різними групами впливу і контро­версійні урядові рішення, які перемістили питання з геологічної сфери у правову. Тим часом «Роснєфть» спільно з американською Chevron уже готові взятися за російський Чорноморський шельф… Жадані ліцензії на дослідну і тим паче промислову розробку нафтогазових родовищ у будь-якій нормальній країні містять екологічні зобов’язання ліцензіата, але хто з претендентів може реально гарантувати, що не буде безпорадним у разі аварії? А Чорне море набагато менше за Мексиканську затоку…

…Відповідальність бізнесу перед суспільством починається із свідомості та відповідальності громадянина, який займається цим бізнесом. Якщо цей громадянин достатньо екологічно свідомий, аби не викидати, а здавати до пунктів прий­мання вторсировини макулатуру, скло та пластик, що накопичуються у власній оселі, нема сумніву, що такі самі порядки (без тиску з боку держави!) він запровадить у своєму офісі. Будучи власником, приміром, автомийки чи металургійного заводу, він не заощаджуватиме на очисному устаткуванні. А управляючи супермаркетом, замінить пластикові пакети на паперові, вироблені з макулатури, а ще організує переробку пластикових пляшок від напоїв, що куплені в його магазині… Екологічно свідомий девелопер не перетворюватиме зелену зону на будмайданчик, навіть якщо до цього «із розумінням» поставиться місцева влада…

Але це поки що фантастичний сюжет, еге ж?…