Богдан Батрух. Продавець кіна

 

Часом виникає потреба у ретроспективному погляді на власне життя та власний бізнес – «перемотати плівку». Або, як говорить Богдан Батрух, власник мережі «Кінопалац», «оцінити життя з кінця». Цей принцип дозволив підприємцю побудувати дистриб’юторську компанію, яка займає майже половину українського ринку кінопрокатної продукції.

 

 

Бізнес як перфоманс

 

Пане Богдане, чи згодні Ви з вождем світового пролетаріату щодо того, ніби найважливішим із мистецтв є кіно?

 

Абсолютно згоден. За наших часів кіно виконує таку саму роль, як публічні ігри за часів античності, театр чи опера – за часів XVII –XVIII ст. Для доби Відродження то були островки, на яких концентрувалася енергія творчих сил, ресурсів, і все це разом узяте притягувало публіку. Взагалі, ресурси завжди притягують таланти. Таланти продукують твори, а твори притягують ресурси. Це замкнутий цикл, який триває останні двісті-триста років.
Кіно має надзвичайний вплив на людей. Зараз більше ніде не можна побачити одночасно таку кількість людей, що плачуть, як у кінозалі. Це дуже важливий показник. Бо коли людина плаче, це означає, що вона переживає якісь надзвичайно інтимні почуття. І так буде доти, доки не з’явиться нова форма мистецтва.

 

Ви вважаєте, що в театрі люди плачуть менше?

 

Впевнений. Тотальність впливу на психіку в театрі набагато менша, ніж у кіно. Завдяки спеціальній техніці творці фільму задіюють ширший спектр почуттів, аніж той, що може буде задіяний у театрі.

 

Чи доводилося Вам бачити сльози щастя на обличчях українських політиків, які свого часу завдяки Вам уперше побачили Європу?

 

Ні, сліз не було. Дійсно, наприкінці 80‑х років я був виконавчим директором фонду Karl Popper Foundation –
спільного проекту швейцарського уряду та Джорджа Сороса. Серед наших перших проектів була організація закордонних поїздок українських політиків, які тоді ще були комуністами й ніколи не бачили капіталізму, до Західної Європи. Тоді всі західні уряди, діаспора, різні некомерційні іноземні організації підтримували Рух, возили його представників по всьому світу. А політиками, які були в комуністичному таборі, ніхто не займався.

 

Під час тих поїздок Ви спілкувалися із майбутнім президентом Леонідом Кучмою. Яке враження він тоді справляв?

 

Він майже нічого не говорив. Інші члени делегації коментували: «Або він дуже дурний і не має, що сказати, або дуже мудрий!» В Україні дуже поширений стереотип, що той, хто мало говорить, або дуже розумний, або має велику владу. Для мене це дивно. На Заході таких асоціацій немає. Загалом Леонід Кучма справляв враження інтелігентної, але дуже замкненої людини.

 

Яким чином Ви переключилися з організації вояжів політиків на кіно?

 

У своїй свідомості я нікуди не переключався. Усе життя намагався робити тільки те, що мені цікаво.

 

Навіть якщо заняття неприбуткове?

 

На світі є багато цікавих речей, які не приносять грошей! Це не означає, що ними не варто займатися. З іншого боку, дійсно, за рахунок чогось потрібно жити. Кіно – не найгірший спосіб заробляти гроші. Але людина мусить пам’ятати, що вона не є власником своїх грошей. Вона дістає їх на певну кількість років свого життя у розпорядження від Бога, так само як і талант. Продукти вашого таланту – те, що ви повертаєте Богові за його дари. Однак, я не буду кривити душею: гроші дуже важливі, бо дають свободу в матеріальному світі.

 

Чи не хочете Ви сказати, що, організовуючи із задоволенням відрядження для наших можновладців, усе одно знали, що будете займатися кіно?

 

Я закінчив театральну академію у Варшаві за спеціальністю «драматург – сценарист – театральний критик». Кіно – моя професія. Іншого способу заробляти гроші я не знаю. Кожен бізнес-проект – свого роду фільм: для нього потрібно написати сценарій, дістати кошти, із розумом їх використати. Ефект будь-якого проекту подібний до ефекту фільму: він має справити враження на цільову аудиторію.

 

У чому ж специфіка саме кінобізнесу?

 

У тому, що ти повинен створити окремий атрактивний світ, зворушливий для тих, хто буде його споглядати. При цьому він має стимулювати аудиторію поглянути на себе з іншого боку. Будь-який бізнес-проект, який має всі ці елементи, можна назвати перфомансом.

 

Отже, до бізнес-проектів можна ставитися як до перфомансів?

 

Так! Принаймні, я так роблю. Це завжди зіткнення реального світу з грішми, людьми, їхніми емоціями.

 

Законотворець


Тож яким чином Ви почали займатися дистрибуцією фільмів?

 

Напередодні першого всеукраїнського референдуму щодо незалежності України я ще працював у фонді. Ми хотіли показати людям «Жнива розпачу» – канадський фільм про голодомор. Люди повин­ні були отримати можливість подивитися на власну історію іншими очима. Також ми мали намір продемонструвати голлівудський фільм «Тарас Бульба» 1962 року випуску, до речі, зараз це було би дуже актуально (Сміється). Насправді це найкращий фільм про Бульбу, який я будь-коли бачив! Але виявилося, що привезти цю стрічку до України неможливо. Правовласники, керівництво компанії MGM, повідомили, що Американська асоціація кіновиробників (Motion Picture Association of America – МРАА) бойкотує країни Східної Європи через численні порушення авторського права. Коли я спробував розібратися, як можна відмінити ембарго, виявилося, що для цього в Україні має бути прийнятий закон про захист прав інтелектуальної власності. Довелося узятися за цю справу!

 

Ви брали участь у розробці цього документа?

 

Так. Процес тривав кілька років і, врешті-решт, 1993 року Верховна Рада прийняла Закон «Про авторське право і суміжні права».

 

Чим Ви ще займалися протягом цього часу?

 

У мене був товариш Ніколас Житіє, швейцарець із гарвардською освітою. Дуже талановита людина! Тоді, на початку 90‑х, в Україні розгорнулася шалена інфляція, в обігу були купони, які друкувалися у Франції. Так от, він розповів мені про De La Rue Giori, фірму з Лозанни, яка займається технологіями, пов’язаними із виробництвом грошей. Ніколас був цілком переконаний, що українцям скоро знадобляться власні гроші і запропонував мені: «Допоможімо українцям організувати фабрику з виробництва банкнот». І ми почали над цим працювати із першим головою Національного банку паном Матвієнком, а пізніше – із паном Гетьманом.

 

Чому Ви перестали цим займатися?

 

Робити гроші заради грошей нецікаво. Гроші потрібні для свободи, щоби мати змогу їздити світом. А просто сидіти з калькулятором і перевіряти, скільки там на екрані нулів, мені не цікаво. Взагалі, я й досі не можу збагнути суті поняття «власність», бо речі, які мене оточують, ніколи не вважаю своїми. Все, що я маю, – запозичене у Бога. Мабуть, тому я не боюся ризику.
Отже, повертаючись до вашого питання, скажу, що в мене був знайомий у МРАА, – Джек Валенті. Після того, як закон про захист від піратства в Україні було прийнято, він запропонував мені зайнятися дистрибуцією. Я дещо сумнівався, бо ця справа здавалася незвичною. Втім, Джек познайомив мене із представниками мейджорів: SONY, ЕMA та ін.

 

Коли Ви приймали рішення щодо заняття дистрибуцією, напевно, розмірковували над тим, що демонструвати фільми Вам буде ніде. На території переважної більшості кінотеатрів у той час розгорнулася торгівля будь-чим. Як збиралися розв’язувати цю проблему?

 

Я заробив трошки грошей на створенні Банкнотної фабрики. До того ж я народився та виріс у Польщі і бачив, як розвивається цей ринок там. Незважаючи на те що моя батьківщина менша за Україну, кінотеатрів там вже у 90‑х роках було більше. І в Україні розвиток цієї індустрії не міг відбуватися у якомусь іншому напрямку. Я розумів, що відсутність кінотеатрів – лише ознака перехідного періоду. Мій тодішній фінансовий директор говорив: «Для чого тобі цей бізнес? Ти не заробляєш на ньому ані цента!» На що я йому відповідав: «Прийде час, коли цей ринок стане таким великим, що ти за один день заробиш стільки, скільки вкладав у бізнес декілька років!»

 

Ви пам’ятаєте перший фільм, який привезли до України як дистриб’ютор?

 

Так! Це була драма Sister Aсt («Сестричко, дій») із Вупі Голдберг у головній ролі. Ми домовилися про її прокат із керівництвом кінотеатрів у Хмельницькому, Кіровограді та Чернівцях. За все заробили близько 1,2 тисяч доларів.

 

Це було багато чи мало?

 

Одна копія фільму коштувала більше! А ще треба було її привезти, рекламувати й таке інше. Але я не засмучувався. По-перше, я мав гроші, які заробив до дистрибуції. По-друге, повторюю, я був стовідсотково впевнений, що ринок розвиватиметься у правильному напрямку. По-третє, до мене регулярно навідувалися «пірати» із пропозиціями взаємовигідного співробітництва. Тобто моя діяльність викликала підвищений інте­рес (Сміється).

 

Чому Ви не погодилися, якщо «піратські» пропозиції були вигідними?

 

Тому що життя оцінюється від кінця.

 

Тобто?

 

Якщо ви скоїли злочин, люди вважатимуть, що все ваше життя було прелюдією до нього. Злочини не мають зворотної сили. Тому, приставши на пропозицію «піратів», я вже не зміг би повноцінно розвивати легальний бізнес. У тому середовищі, у якому я працюю, щоби заручитися довірою мейджорів, потрібно мати незаплямлену репутацію. Адже мейджори довіряють мені свої продукти, вартість яких подеколи сягає 200 млн дол. Гроші люблять довіру. Великі гроші – велику довіру. Якщо до вас є довіра, у вас і гроші будуть. Приставши на пропозицію «піратів», я би заробив певні кошти. Але довіру мейджорів вже ніколи б не отримав, а відтак не зміг би пов­ноцінно розвивати свій бізнес.

 

Гаразд, у який спосіб Ви його розвивали, якщо прокатного ринку в країні не було?

 

Спочатку я намагався більше рекламувати фільми, але це не спрацьовувало. Бо умови, в яких ті фільми прокатували, були жахливими. У всьому світі у кінотеатрах вже було Dolby Stereo, а в українських кінотеатрах – застаріла апаратура 70‑х років, у кращому разі 80‑х. Витрачати кошти на просування новинок кіно за таких обставин було безглуздо, так само як продавати дорогі парфуми у переході метро.

 

Перехід на широкий екран

 

Отже, через безвихідь Ви вирішили побудувати власний кінотеатр?

 

Я зрозумів, що треба діяти в маленькому сегменті великої системи. Спочатку думав узяти старий кінотеатр в оренду. Але мені пропонували такі «візантійські» договори, читаючи які взагалі неможливо було зрозуміти, з ким я його підписую, хто є власником. Тоді я знайшов порожнє приміщення у центрі міста з нормальними умовами оренди і вирішив обладнати його під сучасний кінотеатр, так згодом з’явився «Кінопалац». За взірець узяв московський «Кодак-Кіносвіт», на той час найуспішніший російський кінотеатр. До речі, у мене був знайомий, який працював у компанії Disney та брав участь у створенні «Кодак-Кіносвіт», тож мені було з ким порадитися.

 

Ви встановили досить високу (до 100 грн) ціну на квитки. Не боялися, що вона відштовхне відвідувачів?

 

Від самого початку ми ввели диференційовану ціну на квитки. Вона залежала від часу та дня сеансу, чого, наприклад, немає у Швейцарії чи Німеччині. Вона, дійсно, була немаленькою, але річні обороти в нас були набагато більші, ніж зараз, – мільйони гривень! Це дуже великі гроші, з огляду на те, що я будував бізнес не на торгівлі металом чи нафтою, а на кіно!

 

Наскільки мені відомо, Ви мали серйозні труднощі із власними директорами, які здійснювали спроби підточити прибутковість Вашого бізнесу…

 

Так. Я чомусь уважав: якщо найму іноземця, він не буде красти. Згодом довелося відмовитися від цього стереотипу. Тоді я наймав українця. Ситуація повторилася. З тих пір оперативне керівництво здійснюю власноруч. Узагалі, я страшенно люблю бути довірливим. Але виробив правило: не поспішати з оцінкою будь-кого. Треба дати можливість людині розкритися.
Є інша проблема. В Україні, якщо людина почувається комфортно, вона втрачає пошану до середовища, у якому живе. Шефа, який робить роботу в офісі комфортною, ніхто не цінує. Навпаки – його вважають слабким, наївним, малоінтелігентним. Бо суспільний досвід свідчить про те, що успішні люди працюють інакше – жорстко і примітивно. Це дивно. Бо у Швейцарії, де я останнім часом мешкаю, комфортно почуваються всі, але поваги до навколишнього середовища ніхто не втрачає. Там, якщо президент їде поїздом з Берну до Женеви, щоби зекономити гроші, це сприймається позитивно.

 

Наскільки важко Ви пережили підступність Ваших директорів?

 

Я ніколи нічого і не від кого не очікую. Просто споглядаю за людьми. Помітив позитив, сприймаю це із приємним здивуванням. Напевно, поряд із моїми директорами були гарні дівчата з великими потребами (Сміється). Але не я їм суддя!

 

Зараз у мережі «Кінопалац» 14 кінотеатрів. Які у Вас плани і як криза ці плани скоригувала?

 

Дуже тішить те, що кількість глядачів зросла на 30%, а збори по всіх кінотеатрах – на 60%. І це на тлі того, що рік тому всі західні фільми почали виходити українською мовою. Це була, як ви пам’ятаєте, досить складна ситуація. Але я дуже радий, що навіть у Східній Україні кількість глядачів у кінотеатрах зростає. Адже йдеться про мільйони людей, які з власної волі купують квиток, щоби подивитися кіно українською. Повернення до мови – то є повернення додому. Останнім часом я став чути на вулиці від молоді слова, які раніше ніколи не чув. Відчуваю, що вони «підслухали» їх у кіно.

 

Наприклад?

 

«Авжеж». Раніше так ніхто не говорив.

 

Отже, з Ваших слів можна дійти висновку, що Ви не любите брати кредити. Інакше Вам зараз було би сутужно, навіть попри зростання оборотів.

 

Я брав кредит на розвиток студії дублювання. Звісно, доларовий. Але сума некритична. Дійсно, я не дуже люблю кредити. Гроші дають свободу, а кредити її відбирають.

 

Які у Вас плани щодо розширення мережі кінотеатрів?

 

Я був би не проти її розширити. До кризи зробити це було дуже важко. Орендні ставки були невиправдано завищеними. Наприклад, у Варшаві оренда одного квадратного метра в торговельному центрі коштувала близько 8 дол., у Києві – 25 дол. За таких умов розвиватися було неможливо: усі кошти йшли на оплату приміщення. Якоїсь миті орендодавці стали певною мірою гальмувати розвиток бізнесу. Сподіваюся, криза розставить усе на свої місця. Якщо орендні ставки знизяться хоча б удвічі, це буде непогано. Специфіка мого бізнесу в тому, що договір оренди треба підписувати одразу років на 10–15. Інвестиції в обладнання приміщення становлять близько 250 тис. дол. Якщо ви маєте магазин із продажу черевиків і вам не подобаються умови оренди, ви збираєте черевики і йдете. Із кінотеатром важче. Екран пристосований до приміщення, крісла прикріплені, акустика – на стінах. Ви не зможете просто у валізах усе це винести.

 

Нещодавно в Україні з’явився новий формат IMAX. Чи збираєтеся Ви запроваджувати його?

 

Ні. Це програшна технологія. Вона передбачає використання плівки завширшки 70 міліметрів та двох проекторів. Зробити копію такого фільму коштує 45–50 тис. дол. Тобто на прокаті треба заробити близько 100 тис., щоб окупити затрати. Обладнання для IMAX коштує понад 1 млн дол. Є нова набагато дешевша технологія 3 D – коли ви можете у старому залі лише поміняти проектор, вартість якого становить приблизно 100 тис. грн. Рівень 3 D, на мою думку, вищий за IMAX. Нещодавно ми прокатували фільм «Каролайн» у форматі 3 D. До речі, великі дистриб’ютори й не хочуть зв’язуватися з IMAX, із причин, які я вже називав. Однак вони готові відшкодовувати прокатникам купівлю проектора для 3 D, щоби впроваджувати нову технологію.

 

У чому полягає зацікавленість дистриб’юторів, чому вони проявляють таку щедрість?

 

Річ у тім, що копії фільмів для формату 3 D значно дешевші, ніж звичайні, – 100–150 дол. проти 1–1,5 тис. дол. Упроваджуючи нову технологію, дистриб’ютори значно заощаджують.

 

Розкажіть, який фільм останнім часом справив на Вас велике враження?

 

Я люблю велике епічне кіно. Це, наприклад, «Ганді», «Гладіатор». Нещодавно наробив багато галасу російський «Залюднений острів». Звісно, якщо його порівнювати з тим, що було зроблено в Росії останніми роками, це величезний прорив! Якщо ж його порівняти із голлівудськими стрічками цього жанру, він виглядає досить смішно. В Україні фільмів такого масштабу поки що не знімають. Але це не означає, що тут немає талановитих людей. Нещодавно я ходив до Київської філармонії і був шокований височенним рівнем професіоналізму українських музикантів! Талановите кіно теж з’явиться. Це питання часу. Треба зробити хоча б 10 фільмів, які б прой­шли через прокат, щоб навчитися, наприклад, грамотно «різати» простір, на кадр якого потім цікаво дивитися. Але, переконаний, вже за 10 років в Україні з’являться серйозні приватні кінокомпанії.

 

Ви збираєтеся брати участь у їх становленні?

 

Хотілося би. Не можу зараз сказати, у який саме спосіб. Але намагатимуся робити у цьому напрямку щось цікаве.


Яніна Кудь

Персона


Богдан Батрух, власник мережі кінотеатрів «Кінопалац» та B&H Film Distribution
Народився 1957 року в м. Білий Вір (Польща).
Освіта: 1982 року закінчив Театральну академію імені Олександра Зелверовича.

 

Досьє  компанії


B&H Film Distribution — ексклюзивний дистриб’ютор фільмів компаній Disney Studios (Pixar), Paramount Pictures International (DreamWorks), Universal Pictures International, Sony Pictures (Columbia Pictures). Займає близько 40% українського ринку кінопрокатної продукції.
«Кінопалац» — одна з найбільших в Україні мереж кінотеатрів (15 закладів).

Кількість працівників: 50 — у B&H Film Distribution, 450 – у мережі кінотеатрів «Кінопалац».


Реклама