Андрій Харів. Той, хто будує

 

Усі ми будівельники. Але є серед нас і такі, хто крім власного життя з «мармуру днів та ночей»  споруджує  ще й реальне місто зі справжнього цементу, скла чи цегли.   Ці люди, як на мене, міцніше інших стоять на землі, бо ще із студентської лави знають, як важливо закласти правильний фундамент та вірно розрахувати  навантаження на нього. Вони розуміються на таких речах, як цементування тріщин, і можуть точно визначити, коли споруда вимагає капітального ремонту.  А ще вони  добре усвідомлюють, вище якого поверху мурувати не варто, бо можна впасти з великої висоти.
Професійний інженер-будівельник Андрій Харів вважає, що будівлі треба зводити вгору, а власну особистість – вглиб. Тому в корпорації «Міракс-груп» Андрій споруджує  найвищий у Києві хмарочос. А в пошуках власного «Я» заглиблюється в не до кінця вивчені глибини власної душі…

 

-  Усі ми будівельники, але нам для роботи
дається незвичайний мармур: години, дні і роки...
 Милорад Павич

 

Сучасне обличчя Києва – поки що справа майбутнього

 

Архітектурне обличчя Києва. Як би Ви його описали?

 

Київ – місто з багатою і давньою історією і, на щастя, ця історія дійшла до нас в архітектурі. Образ Києва для мене – це історичні пам’ятки й будівлі минулих епох. Сучасне ж обличчя Києва поки не структуроване, не чітке, не дає відповіді на питання, яким місто буде через 5 років. Хто в цьому винен? Ну, точно, не місто.
Київ зараз будують дещо хаотично, «на власний розсуд» окремих забудовників. Не враховується, як той чи інший проект впишеться в архітектурний ансамбль. Окрім того, часто буває так, що об’єкт ще не добудували, а він вже застарів і не відповідає сучасним вимогам. Якимось чином саме життя та бурхливий розвиток технологій є причинами того, що процес будівництва не встигає за потоком людської думки.
Тож сучасних будівель, які б милували око, в місті не багато. Нове обличчя Києва, яким можна буде пишатися, – це майбутнє. І ми в цьому майбутньому хочемо брати участь.

 

Тоді про що ж у майбутньому розкаже сучасна архітектура Києва?

 

Зараз у деяких країнах існує тенденція – через 20 років зносити старе і на цьому місці будувати нове. Не зносять тільки те, що має естетичну цінність, те, що наступне покоління відноситиме до мистецтва. Вартість таких архітектурних споруд із часом тільки збільшується, а тих, що не мають естетичної цінності, – відповідно зменшується.
Чи матиме щось із того, що будують зараз у Києві естетичну цінність з роками – не знаю. Думаю, навряд чи.

 

Англійський письменник Вільям Морріс якось сказав: «Приїжджаючи до Парижа, я обідаю в ресторані на Ейфелевій вежі. Це єдине місце, звідки не видно цієї жахливої споруди». А де в Києві обідаєте Ви?

 

До речі, мені не подобається ресторан у Парижі на Ейфелевій вежі, і там я ніколи не обідаю. А коли буваю в столиці Франції, зазвичай обираю місця поблизу цієї споруди, і вона мене зовсім не дратує. А щодо Києва, то мені до вподоби ресторани з якісною кухнею. Обіди, як правило, збігаються із діловими зустрічами, тому нема коли милуватися краєвидами у вікнах.

 

Чи можете Ви назвати київські споруди, без яких не уявляєте своє рідне місто?

 

Я скоріше б назвав не споруди, а вулиці. Або навіть район – це старий Поділ: Андріївський узвіз, вулиця Сагайдачного. А ще київські парки, які теж невід’ємні від образу міста. Я виріс на Печерську, і все моє дитинство минуло в парку Ватутіна (Маріїнському). Я не уявляю себе поза цим місцем. І моя донечка теж обожнює ці куточки. Я люблю також і набережну Дніп­ра, особливо сквер біля пам’ятника засновникам Києва. Там так приємно зібратися з думками.

 

А як впишеться, на Ваш погляд, хмарочос Міракс-плази, який Ви будуєте на одному з подільських пагорбів, в архітектурний ландшафт Києва?

 

Ну, ми не будуємо в історичній частині Подолу, ми зводимо будівлю в колишній «промзоні» – це перше. По-друге, ми купили цей проект, коли він вже пройшов усі узгодження. По-третє, це був найцікавіший і найвищий проект у Києві і в Україні на момент купівлі. Щоправда, потім, коли ми занурились у документи глибше, то вирішили його переробити. Спочатку – не глобально, а врешті – переробили повністю. Та споруда, яку ми зараз будуємо, буде унікальною, як і все, що створює «Міракс».
При цьому ми максимально намагаємося вписати споруду в місцевий ландшафт. До того ж, Міракс-плаза укріпить схил, і при цьому уявіть, яким буде вид із вікон хмарочосу. Увесь Київ – і старий, і новий – як на долоні.

 

Ви працюєте в сучасному «модному» офісі. І виглядаєте скоріше як денді, а не як будівельник. Чи знаєте Ви ази професії? Цемент замішати зможете?

 

Ще й як. Свого часу школярем я приходив до батька на будівництво і брав участь у всіх процесах – починаючи від замішування цементу та кладки цегли… І коли будували батьківську дачу, я теж допомагав – стіни мурував, дах робив, штукатурив. Словом, молотком працювати я вмію.

 

Розвиток особистості завжди базується на любові до себе

 

Будівельник – це Ваша сімейна професія?

 

Так, свою діяльність мій батько починав із робітника, а закінчив кар’єру заступником начальника будівельного управління. Вся його трудова біографія в Києві пов’язана з Печерськом, де він працював в управлінні з реконструкції району. Тож, більшість будинків у цьому районі реконструював він. Навіть будинок, в якому я зараз живу. А я закінчив будівельний інститут у 1992 році за фахом інженер-будівельник, але... на будівництво не пішов. У мене відразу склались високі вимоги до будівництва, які втілити на початку 90-х я не міг. А брати участь у спорудженні тодішніх недолугих будинків бажання не було.

 

То Ви торгувати пішли? Як переважна більшість українців...

 

Ні. Моя трудова діяльність почалася ще в інституті, коли ми з товаришем організували кооператив, що виготовляв термостати. Це такі верстати, які під тиском виробляли різні предмети з пластмаси. Потім я спробував себе в металургійному, нафтовому і газовому бізнесі. Мене завжди цікавили масштабні речі.

 

А як відбулося повернення в професію? Вирішили, що пора віддавати «борги»?

 

Я вичікував час, коли зможу себе реалізувати в професії і продовжити сімейну традицію. Коли в будівництві з’явилося більше можливостей, коли в Україну прийшли найновіші технології, я повернувся.

 

Чи виникає у Вас конфлікт із батьком щодо того, як треба будувати?

 

Ні, конфлікту немає. Навпаки, він по-доброму професійно заздрить мені. Адже зараз можна зробити значно більше, ніж він міг раніше. Мій батько дуже відданий справі та цілеспрямований у досягненні своєї мети. Але в його час ці якості не можна було реа­лізувати на 100 відсотків.

 

Ваше прізвище викликає історичні асоціації. Як відомо, у Кия – засновника Києва – був молодший брат Хорив, який, за легендою, оселився на пагорбі дуже близько від того місця, де зараз будується Міракс-плаза. Збіг чи «гра історичної долі», хтозна... Чи є у Вашій родині сімейна легенда, пов’язана з Вашим прізвищем?

 

Справді, родове прізвище мого батька – Хорив. У воєнні часи йому переписували свідоцтво і зробили помилку. Відтоді він, а отже і я, носимо прізвище Харів. Я зараз збираю інформацію щодо мого генеалогічного дерева. Знайшов багато цікавих фактів, наприклад, що Хорив, начебто, поживши якийсь час у Києві, «пішов на Карпати». Оскільки мій батько родом із Західної України – може, ми дійсно є нащадками того самого роду?!

 

На чому стоїть фундамент Вашої власної особистості? І чи збудували Ви вже себе самого?

 

Розвиток особистості завжди базується на любові до себе і пошуку своєї власної місії на землі. І цей пошук триває все життя – через спроби і помилки. На жаль, ми всі вчимося на власному досвіді і на власних помилках. Тому й вчимося і будуємо себе протягом всього життя.

 

А чого Ви хочете врешті досягти – влади, грошей, жіночої прихильності?

 

Жодне з названих Вами досягнень – ні влада, ні гроші, ні жінки, – не є для мене вершиною мого розвитку. Для мене важливо досягти відчуття власного внутрішнього комфорту.
Так, я живу в суспільстві і мушу дотримуватися суспільних правил, хоча не завжди вони мені подобаються. Але є моє внутрішнє життя, в якому я інший. І живу я там, всередині, по-іншому.

 

І який же Ваш внутрішній формат?

 

Езотерика. Пізнання самого себе. Я цікавлюсь усіма практиками, які допомагають людині знайти свій шлях. Це і йога, і суфізм, і фен-шуй. Якийсь час я практикував йогу, медитацію. І хоча припинив, бо зрозумів, що поки не готовий йти глибше, все ж таки й досі продовжую цікавитися давніми вченнями про внутрішній світ людини.

 

Ваша остання прочитана книга.

 

Зараз я дочитую «Трансерфінг реальності» Вадима Зеланда. Це 5 книг – 5 ступенів до самопізнання і упра­вління власною долею. Художню літературу я не читаю, часу бракує, проте читаю книги з саморозвитку, які допомагають зрозуміти, хто ж я такий.

 

А гроші – чи важливі вони для Вас?

 

Гроші роблять тебе в якомусь розумінні незалежним. Але з точки зору комфорту я людина спортивно-аскетичного способу життя. Я багато чого можу собі дозволити, але не завжди хочу.

 

Тобто Ваша улюблена страва – не чорні трюфелі…

 

Мені до вподоби прості страви, страви мого дитинства, але інколи можу й погурманити.

 

А власний будинок Ви вже збудували?

 

Поки що ні. Зараз я живу на Печерську, в невеличкому історичному будинку на 20 квартир. Це унікальний будинок. Висота стелі на одному з його поверхів сягає 6 метрів!

 

А чому б будівельнику, продовжувачу своєї родинної справи, не спорудити будинок своєї «професійної мрії»?

 

Я тільки нещодавно зрозумів, що я хочу. Мій будинок буде зведено під впливом вражень, які я отримав під час мандрівок. Я хочу, щоб він складався з кімнат-країн, в яких я побував. Такий собі будинок-світ. Щоб він стояв поблизу лісу і води. Це дві стихії, які збалансовують внутрішній світ людини. Хочу, щоб ніхто не зазирав мені у вікна і щоб поруч із великим стояв маленький дерев’яний будиночок, де я міг би побути на самоті і підзарядити свою «батарейку».

 

 

Мої подарунки – найчастіше нематеріальні

 

Андрій Харів. Той, хто будуєА що важче – будувати будинки чи людські стосунки? Наприклад, у родині?

 

Зводити будинки – легше. В будівництві споруд є залізна логіка, інженерні розрахунки, в стосунках з людьми часто логіка відсутня. Ти можеш керуватися одними правилами, а твій партнер – зовсім іншими.

 

Зараз Ваша дружина – відома телеведуча. Ви обоє успішні, обоє на верхівці. А ким ви були, коли познайомились?

 

Усе дуже просто. Ми були студентами. Я тільки-но прийшов із армії, повернувся на другий курс Будівельного інституту. А майбутня дружина в той час також навчалась, але в іншому інституті.

 

Хто в Вашій родині «головний архітектор», генератор ідей, а хто «прораб»?

 

Я вигадую ідеї, я їх і втілюю. Моя дружина – досить зайнята людина, тому навантажувати її чимось поза її роботою – марна справа. Проте я не дратуюсь від того, що хтось зробив щось не так, бо вирішую основ­ні сімейні питання сам.

 

А чим Ви цементуєте тріщинки в ваших стосунках?

 

Словами.

 

І тільки? А подарунками?

 

Я вважаю, що загладжувати провину в такий спосіб – це підлабузництво, яке може перетворитися на згубну звичку. Діалог і намагання зрозуміти одне одного – ось що найкраще скріплює сімейну «кладку».

 

Але ж Ви все-таки романтик. І Ваша дружина в одному з інтерв’ю розповідала, що Ви їй подарували кош­товний годинник просто на борту літака.

 

Було таке. Але найчастіше мої подарунки – нематеріальні. Оскільки ми з дружиною любимо мандрувати і колекціонувати враження, я часто дарую їй нові поїздки. Намагаюся спланувати їх таким чином, щоб колекція наших мандрівок щоразу поповнювалась новими й цікавими маршрутами.

 

Ваша остання і наступна мандрівка.

 

Новий 2007 рік ми зустрічали на Мальдивах. А нещодавно повернулися з Лондона, де навчається наша донька. Ми три дні занурювалися в життя нашої дитини, ходили її улюбленими парками. Вона показувала нам «місто своїми очима.» А Новий 2008 рік ми плануємо зустріти одразу в кількох країнах – ПАР, Болівії та Зімбабве. На сафарі.

 

Країна, в якій Ви мрієте побувати, але ще не побували?

 

Японія. Ця країна – попереду всієї планети. Коли маленька Японія змогла досягти таких результатів в економіці, не маючи жодних природних ресурсів, – це диво. І на це диво я хочу подивитися на власні очі.

 

А що Ви зазвичай привозите з подорожей?

 

Ми привозимо не тарілочки чи магнітики, які скрізь однакові, а ексклюзивні речі, які нагадували б нам про унікальність країни – її історію, місцеві ремесла. Наприклад, з Балі ми привезли статуетки з індонезійських порід дерева, створені за мотивами тамтешніх легенд. Гарно, функціонально і змістовно.

 

На якому авті Ви їздите?

 

На Cadillac Escalade… Хотів спробувати американську машину. Раніше довго їздив на БМВ. Ця ж модель підкорила своєю фундаментальністю, ґрунтовністю, і про свій вибір я поки не шкодую...

 

Чим Ви відрізняєтесь від себе 10-річної давнини?

 

10 років тому я був наївним, вірив у справедливість, у верховенство права. Зараз я значно прагматичніший, менше ображаюсь і не намагаюсь «змінити весь світ на краще». Розумію, що тебе не завжди чують, бо іноді й не хочуть почути.

 

А через 10 років? Що Ви будете робити?

 

Буду будувати.


Спілкувалась Оксана Підсуха

ТА «Аквамарин»