Майкл Дон. Далі буде...

 

Коли він вийшов з літака і ступив на американську землю, у нього було 880 доларів у кишені. Поруч із ним стояли двоє маленьких донечок та дружина. Він не знав жодного слова англійською, однак у той день йому здавалося, що він попрощався з минулим назавжди. Майкл навіть гадки не мав, що через вісім років знову сяде у літак і повернеться в місто, де народився і виріс…


Схоже на початок роману? Інтригує? Так, це захоплива історія про людину, яка вміє ризикувати і досягати того, чого прагне. Причому невигадана. А її головний герой — корінний киянин Майкл Дон.

 

 

Глава 1. «Я — тричі комсомолець СРСР»

 

Коли Майкл емігрував з Радянського Союзу до США, йому було 30 років. Здавалося б, пожити і відчути на собі всі принади радянської системи Майкл мусив встигнути повною мірою. Однак нічого радянського, за його власними словами, у ньому не було від народження. Закінчивши київський будівельний інститут, Майкл за допомогою батька влаштувався працювати в «Київміськбуд», але з єдиною метою — аби його не обізвали «тунєядцем». Він навіть за зарплатою не ходив, а що таке «мєсткоми, профкоми» та інші «оми» знає тільки в теорії. Однак бідною людиною в радянський час Майкл не був. Він будував дачі, робив ремонти квартир, — словом, був підпільним приватним підприємцем. Такий бізнесовий ентузіазм засуджувався радянською державою, однак давав надвеликий (як для того часу) прибуток.

 

Коли мені виповнилось 28 років, у мене вже була Волга-24, 3‑кімнатна квартира в Києві і усе в квартирі. Це була межа мрій радянської людини. Я мав, за тодішніми мірками, купу грошей, яку не знав, куди витратити. Коли я хотів поїхати в Болгарію, мені сказали, що моя національність не дозволяє навіть документи подавати на поїздку! Тепер я в Болгарію і задарма не поїду, а тоді… Я їхав на Чорне море, в Дагомис, витрачав там 3 000 рублів — це було шалено багато, повертався до Києва, і що? Чекати знову поїздки на південь?! Комуністична система зробила з мене в 28 років покійника, адже рости мені було нікуди. Тому я вважаю, що вона просто викинула мене з країни.

 

Я, м’яко кажучи, теж не відчував любові до радянської системи. Це була взаємна неприязнь. Уявляєте, я — тричі комсомолець Радянського Союзу! Тобто тричі вступав у комсомол. І кожен раз викидав квиток.

 

Перший раз вступив перед закінченням школи — інакше б не дали атестату зрілості. Вдруге в армії — я не міг бути радянським воїном і не мати комсомольського квитка. І  втретє — коли я недовго працював прорабом… Мене запитали: «Ти комсомолець? Я відповів «Ні». «Ну-у-у, як можна?» І знову, вже втретє, прийняли в комсомол.


Майкл емігрує в Америку в 1989 році і через деякий час знайомиться з ресторатором Бені Голані, власником мережі ресторанів Вудсайтделікатес у Вашингтоні. Майкл вивчає досвід Бені і все більше й більше розмірковує над ідеєю створити власний ресторан. Згодом разом із Беном Майкл їде в Київ і відкриває там перший ресторан майбутньої мережі «Мировая карта» «Uncle Sam», в який вкладає усі свої гроші.
Це був 1996 рік. Щоб зрозуміти всю ризикованість його вчинку, треба згадати Київ 90‑х. Погано освітлені вулиці, скромно вдягнені люди, що поспішають швидше повернутись з роботи у свої квартири. Які ресторани?! На ковбасу в людей грошей тоді бракувало. Але Майкл знав: європейська столиця рано чи пізно потребуватиме європейських ресторанів.

 

Радянський побут примушував готувати вдома. Тоді були кулінарії, де можна було купити готові продукти, але хіба це їжа?! Моя мама певно 20% свого життя провела на кухні. Це що, кайф? Чи не краще піти в театр, аніж стояти на кухні і мантулити голубці? Я не думаю, що традиції домашньої кухні повинні померти. Але також вважаю, що жінка не мусить бути рабою кухні. Мені шкода жіночих рук. У наших жінок, на жаль, в 50 років на руки страшно дивитися. А в Америці 90‑річні бабульки вже трусяться, але руки в них випещені, з манікюром.

 

Глава 2. Бізнес чи романтичне побачення?

 

У партнерстві з Бені Голані та Геннадієм Медведєвим Майкл починає будувати у Києві свою ресторанну імперію. Одним із перших їхніх ресторанів став «Міміно», розташований в старовинній частині міста, на Подолі. Ресторан, створений за мотивами відомого радянського грузинського фільму, просто приголомшив киян смачною грузинською кухнею та оригінальною концепцією. «Міміно» поєднував у собі те, що поєднати начебто було неможливо — всім знайоме радянське минуле та високий європейський рівень сервісу.

 

Ресторан «Міміно» був збудований на одному подиху завдяки Бені. Це повністю дітище Бені, хоча здебільшого ми розподіляємо обов’язки між партнерами: я займаюсь будівництвом та інтер’єром, Бені — сервісом і кухнею, Геннадій — рекламою й фінансами. Чи легко мені працювати з партнерами? Чи часто я поступаюся? Ні, не часто, але буває. Ми розуміємо: якщо не будемо йти на компроміси, розвалимося. З Бені я майже завжди згоден на 100%, з Геннадієм не завжди. Він молодший на 15 років, і це впливає. На деякі речі він дивиться прогресивніше, а на деякі, так би мовити, цинічніше. І тоді я з ним не погоджуюся, бо не люблю цинізму.
У нас комфортні стосунки і поза роботою. З Бені я мандрую, з Геннадієм катаюся на лижах. Щоправда, я не поділяю пристрасті Геннадія до рибалки. Він регулярно виїжджає кудись в океан ловити тунців. Я б із задоволенням з’їв свіжого тунця, але їхати за ним на край світу?! Ні, хіба що там буде 5‑зірковий готель. Я люблю комфорт.

 

На сьогодні мережа «Мировая карта» — це більше ніж 20 ресторанів різних національних кухонь по Україні. Найближчим часом разом із партнерами Майкл планує реалізувати проект демократичних суші-барів, а також реконструювати готель «Хрещатик». Майкл постійно в русі. Він невтомно літає з Америки, де живе його сім’я, в Україну, де розвивається його бізнес, встигаючи між цими довгими перельотами відвідувати різні країни і неодмінно поїсти там у новому ресторані. Суміщає тим самим приємне з корисним, адже нові гастрономічні враження потім знаходять втілення в його «смачному» бізнесі в Україні. На питання, чи міг би Майкл пожертвувати важливою діловою зустріччю заради романтичного побачення, він відповідає: «Ні, не міг би. Бізнес передусім».

 

Я — людина бізнесу. Мені це цікаво, і я не відмовлюся від бізнесу заради чогось іншого. Згоден, що інколи ми стаємо рабами своєї справи, завжди кудись поспішаємо, намагаємося щось встигнути. Так можна і не помітити, як досягнеш віку, коли вже навіть гроші не будуть потрібні, нічого взагалі. Я це усвідомлюю, беру 5–6 тижнів відпустки на рік, але вир бізнесу мене надто міцно закрутив.

 

Глава 3. Ромео і Джульєтта та триста грамів ковбаси

 

Що для Майкла означають гроші? На це питання він відповідає просто: «Гроші потрібні для досягнення мети. У моєму випадку метою є побудова ресторанної імперії та можливість якісніше жити». Якісно жити «за Майклом» це багато мандрувати, зупинятися лише в кращих готелях, їсти вишукану їжу (фуа гра та стейк з кров’ю — серед фаворитів) і жити у відповідних своєму соціальному рівню умовах. У Майкла два будинки в Америці, у Флориді та в Мериленді, і квартира в Києві. Він не проти звести собі будинок в Україні, але поки не готовий оселятися в нашому передмісті, де не сформовані «правила соціальної гри»: поруч із пишними оселями стоять криві будинки, відсутня інфраструктура й жахливі дороги.
Майкл справляє враження прагматика. Мабуть, так воно і є. Романтик у великому бізнесі не виживе. Але з двох балетів — «Спартак» Хачатуряна та «Ромео і Джульєтта» Прокоф’єва — Майкл віддає перевагу «Джульєтті». Вважає, що в мистецтві, на відміну від бізнесу, повинні панувати почуття. За це він і любить музику різних жанрів та часів. До речі, слухає «Машину часу» і любить майже всього Макаревича. А раз на півроку іде в звичайний київський магазин і купує триста грамів докторської ковбаси. Радянське дитинство усе ж таки нагадує про себе!

 

Епілог

 

Кожен імператор мріє про те, аби його імперія існувала вічно, а правили нею його нащадки. Насамкінець я запитала Майкла, чи не лякає думка, що його онуки стануть стовідсотковими американцями. І забудуть про своє київське коріння, говоритимуть лише англійською й розказуватимуть про своїх предків щось на кшталт: «О, наш прадід народився десь… у Росії, точно не знаємо де».
Майкл на хвилину замислюється: «Мені, звичайно, буде прикро, якщо мої онуки не знатимуть Києва. Я буду щасливий, якщо зможу і встигну передати їм любов до рідного міста. А, можливо, на старість я таки куплю хатинку в Україні і буду запрошувати їх сюди. Але вважаю, що щастя все ж не в цьому. Я бачив у Америці багато вихідців із східноєвропейських країн. Так, вони втрачають свою мову, культуру, і це сумно. Але їм там комфортно. Для мене це важливіше. Адже щастя в тому, на мій погляд, щоб почуватися комфортно у тому місці, де ти знаходишся в цю хвилину».

 

 

Далі буде...


Спілкувалась Оксана Підсуха

banner31